Програла гру і заплакала... А потім навчилася прощати себе

Я думала, що перемога — це великий виграш. Доки однієї тихої вечору у моїй квартирі у Сан-Франциско, я дивилася, як цифровий Fuxian-стол мигав золотим світлом. Моя мати-філіппінка шептнула терпеливост; мовий німець навчив структури. Разом вони дали мені тишоту як стратегію. Гра була не про форту, а про ритм: 45-секунднi раунди, 5% перевага будини, як RNG вертав істину у випадковост. Я продовжувала грати на «Zhuang», бо це нагадало надежду — але кожна третя втрата виробляла порожу у моєму грудзi. Я перестала погоняти серії. Я почала спостережувати замість цього. Я прослiдила десять ігор — не для того, щоб виграти, а щоб зрозумiти, чому «Pingju» нагадало дзван монастиря пiсля польового ночу. Справжнiй джекпот був не грошем — а спокоєм пiсля сльоз. Моя котика Мочi скручувалася близько мене, коли я набирала це — не тому, щоб знайти вiдповiдь, а тому що тишота стала святю. Тобi не треба бильше спинiв для лiкування. Треба простор для того, щоб почути важливост ваших виборiв. Коли граєш знову — не грай бильше. Грай тишотше. Нехай алгоритм буде нiiжним. Нехай ваша душа спочива мijду раундами.