Казино, що не хотіло виграшів

Я ніколи не намагавала стати гемблером. Я була просто матерью, кодуючи ігри на нічних поїздах з Каїра до Копенгагена, шукуючи зрозуміти щасливо у світі, де сподія продавалася як данн. Моя донь запитала: чому ми граємо? — і я зрозуміла: нiхто не виграє випадково. Вони виграють через вибір. У золоту годину перед рассвом, коли останнє паломин залишає світло храму у старому мусулманському казино, я навчився читати руни — не барабани. Коеф домашнього краю — 45.8%? Гарно. Але що має значення — це дихання між ставками — як ти сидиш у тишнi пiсля програшу. Я перестала переслiдувати джекпоти. Натомо почала збирати фрагменти: смiх дитини, що лунить через Discord-клани о 3 AM; стара рука кладе Rs.10 на колесi як жертву забутим богам. Жодних реклами тут не продавалось — лише історiї передавались у шеперених молитвах. Нордичнi саги сказали менi: фортуна переноситься не золотими монетами, а тишною мужностю. Єгипетська Книга Мертвих сказала: кожна душа має один останнй оберт залишитися на пам’ять.