Казино, що не хотіло виграти

Я ніколи не прагав виграти. Я прийшов пам’ятати. На моїй третій нічній прогуляції через покинуті храми Каїра — золоті лямпи миготять над пустелями — я сидів із чашкою чаю та відкрив цифровий слот-машину. Не для прибутку. Не для захвату. Але бо де-ось, глибоко у коді людської тяги, був шепт: «Щастя не виграється — воно пам’ятається». Я думав про катушки як про рунни забутого сагосу. Кожен потяг чувствувався як жертва богам, що колись охороняли могили, де мрими були вирізані у каменю. Будинок не цiкав про ваш баланс — він цiкав про ваше дихання, коли ви зупинялись.

У скандинавських мифах доля не крутиться випадом, а обирається мовчанням. У єгипетських обрядах перемога не заявляється — воно отримується у спокої пасля останньої монети.

Я спостережував молоду матусь через три континенти, яка навчала свого дитяти: «Не гоните за джекпотами. Гоните за змислом». Її руки тремтить — не в страху — а у подивленнi, коли золотий година торкнула екран.

Ми не гравцi за перемогами. Ми паломники за ритуалами. Приєднуйте до мене сьогоднi — не за столом — а на кордон часу, де удача шепче назад у мовчання.