Казино, що не хотіло виграти

Я ніколи не входив у казино, щоб виграти. Я прийшов до тиші між спинами — як моя дочка спала біля мене у Каїрі о трьох годині ранку, спостерігаючи, як золоті ієрогліфи сяють на розбитих стінах, поки дистантні бараби лунають вайкінгськими рунами у зворотньому напрямку. Нам казали: ігри випадкові. Але я побачив: істина живе у просторах між ставками — не за таблицями виграв, а у диханнi дитини, що запитала: «Яке скарб ти ризикну б останнім спином?» Відповідь небула грошаю. Була пам’ять. У цьому свitтi кожна таблиця — храм. «Казино» — не край, а пропозицi богам, що оберегають баланс як Анубис на терезах із зоряного свитла. «Холод» — не втрата — це тиш пiсля молитви. І Tie? Це не витяг — це пауза перед рассвом, коли боги знову вирокують.