Коли щастя перестає стукає

Раніше я гонявся за щастям — до ночі, коли сидів сам у своїй квартирі в Брукліні, п’ючи чай з ромашки, спостерігаючи за мигаючим світлом столу Фуксіан. Я не грав — я слухав. Коли побачив, як хтось перетворив три порази на знімок золотих монет, смІючись крзинами — я зрозумів: це не гра, а скорбота у вбраннi. У будинцi нема богiв. Лише ритми: 30 хвилин тишы між обертами, $10 ставок — шептнi молитви. Моя мати — ірландсько-американка з чорними коренями — казала: «Не гонися за барабом. Дай йому грати». Вона не вбагала у щастя. Вона вбагала у присутностi.